Привіт, читачу мого повідомлення. Можливо, ти моя надія на здійснення мрії. Мене звати Ірина, мені 27 років. Я до останнього відкладала та сподівалася, що зможу самостійно вирішити свою проблему. Але вже 3 роки минуло. І я лише заглибилася далі. Злети та падіння, так. Коли мені виповнилося 18, я пішла служити в армію, це був неусвідомлений крок, тому що не могла залишити маму й поїхати вчитися. Не вчитися, тоді служити! У свою першу відпустку я пішла на навчання: міні-курси у сфері краси. Вирішила спробувати. Вийшло відмінне хобі. Я не встигла озирнутися, як хобі переросло у щось більше. Через 3 роки я пішла з армії по закінченню контракту. І ще 3 роки займалася красою. Усе йшло так добре, що нам вдалося побудувати свій будинок з нуля. Але з ковідом я зазнала краху. Брала кредити на розвиток салону і на будівництво. Я почала розуміти, що сил тягнути пусте приміщення без моїх радісних відвідувачів немає! Не вагаючись, із досвідом військової пішла в поліцію. Прослужила ще пару років. Але це вже не була робота мрії. Чоловік оформив будинок на себе. Я тоді нічого не розуміла і розбиратися не стала. Загалом, я залишила йому все і поїхала з того маленького містечка. Пройшло ще 2 роки, а точніше 15 травня 2025 буде 2 роки, як я на новому місці. Але мені важко. І як я думала раз і все закрию, не виходить. Я навіть пишу цього листа і не дуже переживаю, що хтось буде допомагати 27-річній дівчині з руками й ногами. Яка і так все може. Але ж надія вмирає останньою. Нехай так. Я буду дуже вдячна, навіть якщо знайдеться людина, яка допоможе мені. А я допоможу їй колись у чомусь. Усміхнися, якщо дочитав до кінця. Адже я теж не сумую. У будь-якій ситуації потрібно сподіватися, вірити і усміхатися дрібницям.